Офіційний сайт Баранівської міської об'єднаної територіальної громади
знаходиться за адресою http://otg.mrada-baranivka.gov.ua

Коротка історія міста

Баранівка має сла­вну іс­торичну спадщину.

Перша письмова зга­дка про неї сягає у бе­резень 1565 року, коли ці землі згаду­ються у Литов­ській метриці як посе­лення, що входило до складу Великого князівства Литовсь­кого.

Згідно з літописними да­ними у 1593 році кримські татари спалили село Баранівка, а більшу частину його жителів намагалися за­брати в полон. На щастя, кінний загін польсько-ко­заць­кого війська відбив полоне­них.

У 1792 році, під час при­душення царсь­кими війсь­ками поль­ського повстання під приводом Кос­тюшко, на території Барані­вщини з’явилися російські гусари полков­ника Давидова (ба­тька героя Вітчиз­няної війни 1812 року Дениса Да­ви­дова), які мали лік­віду­вати загін поляків на чолі з бароном За­мойським, бли­зьким родичем відомих польських магнатів.

Невдовзі шляхтича пій­мали, і Да­видов запропону­вав йому пере­йти на бік ро­сіян. Барон відповів категоричною відмовою, сказа­вши, що він не збира­ється слу­жити тим, чиї предки у нього хо­ло­пами бі­гали. Полковник на­ка­зав розстріляти зухвалого ватажка. Гу­сари виконали на­каз, тіло розстрі­ляного обезглавили й за­копали на околи­цях Бара­нівки. Через декілька днів ад’ютант приніс Давидову страшну звістку  про те, що польський загін на­пав на один з обозів росіян і роз­громив його, а командував повста­лими.. Замойський (!), який мчав на коні у чор­ному одязі, трима­ючи в руці свою вла­сну голову. Полко­вник не повірив цьому й на­казав роз­копати могилу барона. Гу­сари відкрили мо­гилу, але тіла в ній не ви­явили. Від­тоді й пішла Ба­ранів­щиною легенда про мі­сцевого верш­ника без го­лови – “чорного ба­рона”, який піднявся з могили, щоб воювати із схимни­ками, тобто пра­вославними.

Визначальний вплив на пода­льший розвиток міста мав 1802 рік, коли на бе­резі Случі місцеві се­ляни ви­падково ви­явили каолін – спеціальний сорт глини, з якого в Китаї ви­готовля­вся найтон­ший фарфор. Невдо­взі бра­тами Мезе­рами, які придбали в Барані­вці в магна­тів Любомирських-Ва­левсь­ких за 50 злотих 320кв.м. землі з кі­ль­кома бу­динками, ку­хонним фліге­лем, погребом і сараєм, був засно­ва­ний найстаріший . в Укра­їні фа­рфоровий завод. Упродовж XIX століття це під­при­ємс­тво залишалося єдиним у всій Ро­сійській імпе­рії, де виготовля­лася пор­целяна за справж­ньою ки­тайською техно­ло­гією.

Вироби були насті­льки оригіналь­ними, що Олек­сандр І дозволив по­став­ляти в Петербург вази з царським вензе­лем. Вони прикрашали палаци імперато­рів і вель­мож, слу­жили посольськими по­дарунками.

Директор фабрики був нагоро­джений царським перснем, а в 1825 році отримав дозвіл імператора мі­тити вироби держав­ним гербом, що свідчило про їх високу якість.
У 1895 році фабрику придбав Ми­кола Грипарі, який після по­жежі відбуду­вав її заново, і, крім виго­товлення фарфорових ви­робів, розпочав ви­роб­ництво вогнетрив­кої цегли та каналі­заційних труб. У 1905 році його сини побудували ряд нових корпусів. У XX столітті підпри­єм­ство значно розширилося і стало одним із флагманів фарфорової про­мис­ловості. Його вироби експонува­лися на міжнародних виставках у США, Канаді, Франції, Німеччині та інших країнах.

Поряд з фарфоровим виробництвом, у XIX столітті на території Ба­ра­нівки пра­цював шкіря­ний за­вод, кілька млинів, велася жвава торгівля.

Найбільший свій роз­виток Бара­нівка отри­мала у XX сто­літті. Цьому сприяло те, що у 1923 році вона стала ра­йонним центром. У 1938 році на­шому населеному пункту було на­дано ста­тус селища, а 17 травня 2001 року — мі­ста.
 

Друк E-mail