Офіційний сайт Баранівської міської об'єднаної територіальної громади
знаходиться за адресою http://otg.mrada-baranivka.gov.ua

Історія Баранівки

ІСТОРІЯ БАРАНІВКИ

Баранівка має славну історичну спадщину. Перша письмова згадка про неї сягає у березень 1565 року, коли ці землі згадуються у Литовській метриці як поселення, що входило до складу Великого князівства Литовського. Однак ще задовго до документальних свідчень про Баранівку на її території жили люди. Археологи виявили тут залишки стоянки епохи кам’яного віку. Щоправда, ця стоянка була тимчасовою, кочовою.

Згідно з літописними даними у 1593 році кримські татари спалили село Баранівка, а більшу частину його жителів намагалися забрати в полон. На щастя, кінний загін польсько-козацького війська відбив полонених. У 1618 р. Баранівка була зруйнована татарами після чергових набігів на українські землі.

У 1792 році, під час придушення царськими військами польського повстання під приводом Костюшко, на території Баранівщини з’явилися російські гусари полковника Давидова, які мали ліквідувати загін поляків на чолі з бароном Замойським. Невдовзі шляхтича піймали і розстріляли, а його тіло обезглавили й закопали на околицях Баранівки. Через декілька днів ад’ютант приніс Давидову страшну звістку про те, що польський загін розгромив один з обозів росіян, і командував повсталими... Замойський (!), який мчав на коні у чорному одязі, тримаючи в руці свою власну голову. Полковник не повірив цьому й наказав розкопати могилу барона. Однак тіла в ній не виявили. Відтоді й пішла Баранівщиною легенда про місцевого вершника без голови – “чорного барона”, який піднявся з могили, щоб воювати з православними.

Визначальний вплив на подальший розвиток міста мав 1802 рік, коли на березі Случі місцеві селяни випадково виявили  каолін – спеціальний сорт глини, з якого в Китаї виготовлявся найтонший фарфор. Невдовзі братами Мезерами, які придбали в Баранівці в магнатів Любомирських-Валевських за 50 злотих 320 кв. м. землі з кількома будинками, кухонним флігелем, погребом і сараєм, був заснований найстаріший в Україні фарфоровий завод. Упродовж ХІХ століття це підприємство залишалося єдиним у всій Російській імперії, де виготовлялася порцеляна за справжньою китайською технологією. Вироби були настільки оригінальними, що Олександр І дозволив поставляти в Петербург вази з царським вензелем. Вони прикрашали палаци імператорів і вельмож, служили посольськими подарунками. Директор фабрики був нагороджений царським перснем, а в 1825 році отримав дозвіл імператора мітити вироби державним гербом, що свідчило про їх високу якість. У 1895 році фабрику придбав Микола Грипарі, який після пожежі відбудував її заново, і, крім виготовлення фарфорових виробів, розпочав виробництво вогнетривкої цегли та каналізаційних труб. У 1905 році його сини побудували ряд нових корпусів. У ХХ столітті підприємство значно розширилося і стало одним із флагманів фарфорової промисловості. Його вироби експонувалися на міжнародних виставках у США, Канаді, Франції, Німеччині та інших країнах.

Поряд з фарфоровим виробництвом, у ХІХ столітті на території Баранівки працював шкіряний завод, кілька млинів, велася жвава торгівля.

У 1905-1907рр. робітники фарфорового заводу долучилися до революційного руху. 06 грудня 1905 р. на підприємстві був оголошений страйк. Для його придушення Грипарі, тодішні власники заводу, викликали солдатів Вологодського полку із Новоград-Волинського.

Велика Жовтнева соціалістична революція ще більше активізувала діяльність трудящих робітничого селища. Час від часу тут спалахували страйки й озброєні повстання. У березні 1918р. Баранівку окупували австро-німецькі війська, до червня 1920р. влада в селищі часто переходила із рук петлюрівців до білополяків. І тільки 27 липня 1920 р. 45-а стрілецька дивізія Червоної Армії в районі Баранівки форсувала річку Случ і захопила селище, після чого населений пункт знову став волосним центром. На початку квітня 1923 р. Баранівська волость була реорганізована в район з підпорядкуванням Київської області. У 20-30 роки в селищі розширюється виробництво на фарфоровому заводі, створюються підприємства промислової кооперації.

12 липня 1941 року Баранівку захопили німецько-фашистські загарбники. У роки війни на її території діяв підпільний райком комуністичної партії України, а поряд із населеним пунктом – партизанський загін ім. Суворова під командуванням А.Старченка. 4 січня 1944 року селище було повністю звільнене від фашистів. При визволенні Баранівки загинуло 102 радянських воїни. На місці їх поховання встановлено пам'ятник, а поряд з ним – пам'ятний знак на честь воїнів-земляків, які загинули на фронтах Великої Вітчизняної війни.

За часів Великої Вітчизняної війни трапився ще один цікавий випадок, пов'язаний з Баранівською порцеляною. Декілька тарілок із сервізу для супу виробництва Баранівського фарфорового заводу у 1942 році потрапили на стіл прибулому в Житомир Генріху Гіммлеру. Той із задоволенням з’їв суп з прекрасного посуду, а потім запитав у своїх офіцерів, що за малюнок, так схожий на танк, нанесений на його дно і що означає напис російською? Перекладач з жахом прочитав: «Великий Сталин нас ведет к Победе коммунизма!» Гіммлер згарячу хотів розбити тарілку, однак передумав і промовив: «Досконалість не винна в тому, що люди так жорстоко помиляються!»

Найбільший свій розвиток Баранівка отримала у ХХ столітті. Цьому сприяло те, що у 1923 році вона стала районним центром. У 1938 році нашому населеному пункту було надано статус селища, а 17 травня 2001 року – міста.

Гордістю Баранівки є її люди. Тут народилися, жили і працювали кавалер трьох орденів Слави К.П.Тищик, генерал І.В.Степанюк, Герой Соціалістичної Праці В.Ю.Шморгун, композитор А.М.Пашкевич, учасник Олімпійських ігор О.В.Дем’янюк та багато інших. У Жабориці, яка в минулому була невеличким селом на березі р. Случ, а тепер стала мікрорайоном міста, не раз бувала Леся Українка. Саме тут вона вперше почула перекази про лісових мавок. І сьогодні плакучі верби над річкою нагадують про велику поетесу, а серед благодатної краси довколишніх мальовничих краєвидів оживають легендарні сторінки «Лісової пісні».

 

Друк E-mail