Коротка історія міста
Баранівка має славну історичну спадщину.
Перша письмова згадка про неї сягає у березень 1565 року, коли ці землі згадуються у Литовській метриці як поселення, що входило до складу Великого князівства Литовського.
Згідно з літописними даними у 1593 році кримські татари спалили село Баранівка, а більшу частину його жителів намагалися забрати в полон. На щастя, кінний загін польсько-козацького війська відбив полонених.
У 1792 році, під час придушення царськими військами польського повстання під приводом Костюшко, на території Баранівщини з’явилися російські гусари полковника Давидова (батька героя Вітчизняної війни 1812 року Дениса Давидова), які мали ліквідувати загін поляків на чолі з бароном Замойським, близьким родичем відомих польських магнатів.
Невдовзі шляхтича піймали, і Давидов запропонував йому перейти на бік росіян. Барон відповів категоричною відмовою, сказавши, що він не збирається служити тим, чиї предки у нього холопами бігали. Полковник наказав розстріляти зухвалого ватажка. Гусари виконали наказ, тіло розстріляного обезглавили й закопали на околицях Баранівки. Через декілька днів ад’ютант приніс Давидову страшну звістку про те, що польський загін напав на один з обозів росіян і розгромив його, а командував повсталими.. Замойський (!), який мчав на коні у чорному одязі, тримаючи в руці свою власну голову. Полковник не повірив цьому й наказав розкопати могилу барона. Гусари відкрили могилу, але тіла в ній не виявили. Відтоді й пішла Баранівщиною легенда про місцевого вершника без голови – “чорного барона”, який піднявся з могили, щоб воювати із схимниками, тобто православними.
Визначальний вплив на подальший розвиток міста мав 1802 рік, коли на березі Случі місцеві селяни випадково виявили каолін – спеціальний сорт глини, з якого в Китаї виготовлявся найтонший фарфор. Невдовзі братами Мезерами, які придбали в Баранівці в магнатів Любомирських-Валевських за 50 злотих 320кв.м. землі з кількома будинками, кухонним флігелем, погребом і сараєм, був заснований найстаріший . в Україні фарфоровий завод. Упродовж XIX століття це підприємство залишалося єдиним у всій Російській імперії, де виготовлялася порцеляна за справжньою китайською технологією.
Вироби були настільки оригінальними, що Олександр І дозволив поставляти в Петербург вази з царським вензелем. Вони прикрашали палаци імператорів і вельмож, служили посольськими подарунками.
Директор фабрики був нагороджений царським перснем, а в 1825 році отримав дозвіл імператора мітити вироби державним гербом, що свідчило про їх високу якість.
У 1895 році фабрику придбав Микола Грипарі, який після пожежі відбудував її заново, і, крім виготовлення фарфорових виробів, розпочав виробництво вогнетривкої цегли та каналізаційних труб. У 1905 році його сини побудували ряд нових корпусів. У XX столітті підприємство значно розширилося і стало одним із флагманів фарфорової промисловості. Його вироби експонувалися на міжнародних виставках у США, Канаді, Франції, Німеччині та інших країнах.
Поряд з фарфоровим виробництвом, у XIX столітті на території Баранівки працював шкіряний завод, кілька млинів, велася жвава торгівля.
Найбільший свій розвиток Баранівка отримала у XX столітті. Цьому сприяло те, що у 1923 році вона стала районним центром. У 1938 році нашому населеному пункту було надано статус селища, а 17 травня 2001 року — міста.